Розмова двох свічок. «Шкода мені тебе, — сказала свічка своїй подрузі, яку щойно запалили. — Короткий твій вік. Ти скоро догориш і тебе не стане. Я щасливіша за тебе. Я не горю, лежу спокійно на боці й проживу ще досить довго». Свічка, яка горіла, відповіла: «Я нітрохи не шкодую про це. Моє життя прекрасне й сповнене значення. Я горю, і віск мій тане, але від мого вогню запалюється безліч інших свічок, і мій вогонь від цього не зменшується. А коли віск і гніт згорять, то вогонь мій — душа свічки — з’єднається з вогнем простору, часткою якого він є, і я знову повернуся у свій чудовий і сяйний вогненний дім. А нині я світлом своїм розганяю морок ночі, радую оченята дітей, оздоровлюю повітря біля ліжка хворого, бо збудники хвороб не люблять живого вогню, підношусь символом молитовного поривання перед священними образами. Хіба коротке життя моє не прекрасне?! І мені шкода тебе, незапалена моя сестро. Шкода твоєї долі. Ти не виконала свого призначення, і де душа твоя — вогонь? Так, ти пролежиш цілою довгі роки, але кому ти потрібна така, і яка радість і користь від тебе? Ліпше горіти, ніж спочивати, тому що в горінні — життя, а в сплячці — смерть. Ти жалієш мене, що я скоро згорю і перестану жити, але ти у своїй бездіяльності й не починала існувати, так і помреш, не почавши. А життя обмине тебе».
