Песик. Оного разу чоловік ішов повз якийсь будинок і побачив бабусю в кріслі-гойдалці, поруч із нею гойдався в кріслі, читаючи газету, дідок, а між ними на ґанку лежав песик і скімлив, неначе від болю. Минаючи їх, чоловік подумки здивувався, чому це непокоїться пес. Наступного дня він знову проходив біля цього будинку і побачив пару стареньких у кріслах-гойдалках і собаку, який лежав поміж ними і так само жалібно скавчав. Здивований перехожий подумав, що, якщо й завтра пес скімлитиме, він запитає про нього в його господарів. Третього дня собі на лихо він побачив ту ж картину: бабуся гойдалася в кріслі, дідок читав газету, а пес на своєму місці жалібно скавулів. Чоловік більше не міг цього витримати. — Вибачте, мем, — звернувся він до бабусі, — що сталося з вашим собакою? — Із ним? — перепитала та. — Він лежить на цвяху. Збентежений її відповіддю, чоловік запитав: — Якщо він лежить на цвяху і йому боляче, чому ж він просто не встане? Бабуся усміхнулася й привітно відповіла: — Певно, голубе, йому боляче настільки, щоб скавучати, та не настільки, щоб зрушити з місця. Люди дуже часто нагадують мені цього собаку. Скиглять-скиглять, а задок підняти, щоб змінити стан речей, — то нізащо!
