— А мороз аж сміється, такий міцний, — розказував батько, вернувшись додому. — Ішов я через леваду, а заєць вискочив просто з-під ніг, і якби хоч злякався, якби дременув, а то ледь-ледь чеберяє лапами, хоч за вуха хапай. Тепер у полі все завіяно снігом, то зайці до села внадилися — на городах та в садках їм легше прогодуватися. Це ж можуть і молоді яблуні в нас пообгризати.
Василько глянув крізь шибку на засніжений садок, одягнув кожушка, озув биті валянки — й надвір. Поки йшов до погреба, мороз веселенько так і співає під ногами.
У погребі Василько набрав моркви, з капусти наздирав листків і побрів городом до саду. Під стовбурами молодих яблунь він клав де морквину, а де капустяне листя. І радів: уночі зайці не стануть обгризати кору на деревах, матимуть смачнішу поживу.
Зосталося іще трохи моркви, то Василько перейшов до сусіднього садка.
Та тут під грушею хтось уже поклав моркву. А також майстерно прилаштував дротяне сильце. Василько, гамуючи хвилювання, відв’язав мудру пастку і шпурнув її подалі в дерезу...
А вранці сусід, прокидаючи від хати до воріт стежку, розказував Васильковому батькові:
— Ох і зайці у нас цієї зими! І, мабуть, здорові, бо вчора зірвали у мене біля груші пастку. А слідів не лишилося. За ніч усе снігом замело.
Василько прислухавсь до їхньої розмови. Він прив’язував шматочок сала на калині — для синичок — і хитро всміхався.
