| Прощальна заметіль За вікном вирувала віхола. Вітер налітав згори й знизу, розпластувався попід стіною хати, жбурляв сніжинки, зривав поземку й кидав її прямо в шибку. Тонке скло деренчало перелякано й пускало вогкі патьоки. Якби не високий тин, урослий у сніг, потоки білої потерті мчали б кудись у затьмарене поле, туди, куди зараз не сягнути зором.
Юрчик притулився носом до холодної шибки й не міг відвести очей від сніговиці, від отих невгамовних верчиків, які туманили день, билися об ворота, прагнули вирватися крізь щілини між дошками та й податися в степ, на простір. Хлопчик так захопився маревним видовищем, що навіть забув, чому вмостився на підвіконні. Отямився тільки тоді, коли почув гупання в сінях та батьків басовитий голос. От тобі й довиглядався!
Хлопець скочив на підлогу й рушив до дверей. А вони мов самі по собі розчинилися, у хату покотився величезний клубок білого туману, розповзся низом, і з нього мов уродився татко. Стягнув одну рукавицю, потім другу, узяв їх у праву руку й почав обтрушувати із себе сніг. Юрчик не встиг і слова мовити, як батько загув:
— Ох і заметіль. Світу білого не видно.
— І холодно? — запитав Юрчик, не приховуючи цікавості.
— Холодно, сину,— аж здригнувся тато й став розстібати кожуха.
— А я думав, вам тепло.
— З чого це ти взяв?
— Бо у вас щоки й вуха такі червоні-червоні...
— То від вітру та сніговиці,— засміявся батько.— А мерзнути й справді не довелося, робота гаряча.
І тато заходився розповідати, що зараз треба поспішати підготувати техніку, адже весна не за горами. Щоб у повній бойовій готовності були і трактори, і сівалки. Інакше не жди ні запашних полуниць, ні соковитих помідорів, ні рум’яних паляниць на столі.
Батько розповідав і розповідав, а вітер ніс, жбурляв крижані сніжинки прямо в шибки, і той стукіт разом із завиванням вітру здіймав незвичайний передзвін. Шибки були різні за розміром, і вітер вигравав на них, наче вправний музика на цимбалах.
Юрчик знову припав до вікна, вслухаючись у невщухаючу мелодію, і бачив, як під тином вивершувалася снігова гірка. Він уявляв уже себе на санчатах, що стрімголов летять із гірки. Хлопці стоять осторонь, закутані хто шарфом, а хто й маминою хусткою, щоб, бува, пронизливий вітер не забрався під пальтечко. А Юрчик уп’явся руками в санчата, гордо підняв голову й летить униз. Його санчата вже відірвалися від схилу гірки, їх підхопила віхола, закрутила, завертіла й понесла в поле. На душі радісно, полози видзвонюють, серце обганяє санчата. А там, за пагорком, окутаним сніговицею, чується новий чарівний передзвін: там, за пагорком, уже рушала у свій похід весна. Г. Майстренко |
