Молода дівчина пішла до весняного лісу збирати проліски. Все далі і далі йшла, найкращі квіти збирала в запашний букет. І все далі заглиблювалася, знаючи, що то лісовик сподобав її і заманює в лісові нетра.

Завів лісовий чарівник дівчину на глуху галявину, яка оточена велетенськими соснами, глибокими урвищами і височезною скелею, а з того боку, звідки прийшла дівчина, раптом виросли густі колючі терни, пройти через які годі було думати.

Стала дівчина посеред галявини, оглянулася навкруги і дуже злякалася. А лісовик тим часом, перевтілившись у молодого красеня, вийшов з-за стовбура старої сосни і став перед дівчиною, посміхаючись, сказав:

- Не бійся мене, дівчино красна. Я тобі зла не вчиню. Лише одне ти мусиш зробити: стати моєю, бо в цьому лісі я цар і повелитель, якому підвладне все.

- Ніколи в світі, - скрикнула дівчина, шукаючи очима дорогу до відступу. Але ж дороги не було. Вона вступила в боротьбу з лісовиком, який перевтілився у кощавого діда. Підскочило це страховисько до дівчини, вхопило її руками. З переляку й огиди вона щосили вдарила лісовика. Почувся тріск, ніби зламалася суха гілка, і потворний лісовий дух випустив дівчину, вхопившись руками за обличчя. Впав на землю і почав корчитися.

А тим часом дівчина поривалася бігти, але не могла зробити ні кроку: якась невідома сила тримала її на місці, ніби згортала в тенета млосної втоми. То лісовик, який вже знову звівся на ноги, напустив на дівчину змору. Руки її опустилися, ноги підкосилися і вона впала, заколисана дивним сном. Вона, мов біла хмаринка, покрилася голубизною весняного неба, танула на очах, а відтак і зовсім зникла. На тім місці, де вона лежала, пробилася з-під землі гарна фіолетова квітка, підставивши свою оксамитну чашечку теплому промінню сонця.