Легенда про Синевир У давні часи ці гори належали багатому графу, а верховинці тяжко працювали на нього: випасали графських овець і корів, рубали ліс, косили траву. У графа була красуня донька Синь. Дівчину звали так тому, що в очах її здавалося, була відображена вся синява бездонного карпатського неба. Одного разу багач вирішив перевірити, як його наймити-лісоруби працюють у горах. Синь попросила батька взяти її з собою. Поки граф перевіряв роботу лісорубів, дочка пішла на галявину збирати квіти. Раптом до неї долинули чарівні переливи сопілки, і дівчина пішла на ці звуки. На поляні, де паслися вівці, вона побачила юнака, котрий до самозабуття грав на сопілці. Помітивши дівчину, юнак перестав грати. -Хто ти? – здивовано запитав він. -Я Синь. Ці ліси і гори належать моєму батькові. А ти хто? -Я Вир, чабан графа. Дівчина попросила його заграти ще і, в лісі довго лунали дивовижні мелодії. Під вечір дівчина попрощалася з Виром, пообіцявши навідати його незабаром. Через деякий час граф знову приїхав у ці місця, і Синь зустрілася з Виром. Усе було, як і першого разу. Молоді люди покохали один одного і стали потай зустрічатися. Та злі заздрісники донесли графові, що його дочка кохає простого чабана. Граф зборонив доньці зустрічатися з Виром. Та хіба знайдуться сили, які б перемогли кохання? Не зупинили Синь заборони батька, не злякали Вира погрози графа. І тоді граф наказав убити чабана. Якось сидів Вир на лісовій галявині і грав на сопілці, чекаючи кохану. Графські слуги підкралися і зіштовхнули на нього з високої гори величезний камінь. Дізнавшись про страшну звістку, Синь побігла через гори і ліси до місця загибелі коханого. Обняла дівчина величезний камінь-могилу і гірко заплакала. Дівочі сльози лилися й лилися, поки не затопили всю галявину і саму Синь, утворивши озеро, яке люди назвали Синевир. Вода в озері синя як небо над Карпатами, як очі Сині, а острівець посередині – це вершок каменя, могила Сині і Вира.
