Колись давно жив на світі вередливий і жадібний король. Ніхто нічим не міг догодити скнарі. Якось правителю заманулося мати найкращу й найтеплішу у світі ковдру. Скупар скликав управних ткачів, шевців і вишивальників і наказав: – Хто виготовить ковдру на мій зріст, тому подарую півкоролівства й віддам заміж доньку-красуню. Хто пошиє не до ладу, той усе життя буде слугою. Талановиті майстри взялися до роботи. Днями й ночами пряли, ткали й вишивали, та нікому не вдалося догодити вередунові. Одна ковдра здавалася правителю малою, друга – великою, третя – холодною, четверта – занадто теплою. Оглядаючи дарунки, хитрун навмисне згортався клубочком або витягував руки й ноги та кричав: – У цій велетенській тканині можу загубитися! – Ноги мерзнуть! Тож невдовзі найталановитіші майстри ставали слугами підступного короля й виконували найбруднішу роботу. Звістку про вередливого та злого правителя почув старий ткач. Хоча дідусь був бідний, трохи кульгавий, але неймовірно кмітливий і добрий. Одного дня розумник повідомив дружині: – Піду визволяти з біди побратимів. Кривда не повинна перемагати. За кілька днів із клаптиків тканини пошив неймовірно барвисту та красиву ковдру. Прихопивши подарунок, вирушив до повелителя. Побачивши бідного дідуся, слуги почали глузувати: – Король навіть не гляне на твоє лахміття! Але за наказом господаря мусили запрошувати до палацу всіх ткачів. Майстер ввічливо привітався з правителем. – Може, ти чимось здивуєш? – посміхнувся вередун. – Спробую, – не злякався розумник. – Приніс подарунок, пане. Ось, приміряйте. Ковдра неймовірно сподобалася скнарі, та шкода стало королівства й доньки. Тому вдався до хитрощів. Виставив ногу з-під тканини й поскаржився: – Занадто коротка. А кмітливець зітхнув: – Шкода, хотів від щирого серця подарувати й відмовитися від обіцяної винагороди. – Іще разочок приміряю, – король жадібно схопив ковдру. – Точнісінько на мій зріст! – Правдиве слово – дорожче за золото, – хитро всміхаючись, зауважив дідусь. – А хто обманює сьогодні, тому не повірять і завтра. Соромно стало правителю. Похиливши голову, поцікавився: – Чим же віддячити? – Не треба мені багатства. Відпусти на волю всіх майстрів. Багатій виконав бажання, а кмітливий ткач переможцем покрокував додому.