Жили на світі бджілка та мушка. Смугаста з ранку до пізнього вечора над луками літала, мед збирала та до вуликів приносила. А мушка тільки смакувала. Щойно солоденьким запахне – вона тут як тут. Одного разу сіла ледарка на зеленому лузі. Сонечко її зігріває, вітерець обвіває. Навкруги квіти запашні, спритні коники-стрибунці. У небі пташки співають. Гарно, весело! Сиділа мушка, сиділа й задрімала. А тут саме бджілка над лугом пролітає. Гуде, медок до вуликів несе. Важко їй – стиха зітхає. Мушка прокинулася та як закричить: – Ах, ти! Чого над вухом стогнеш та відпочивати заважаєш? – Пробач мені, – зніяковіла трудівниця. – Багато меду несу – ось і зітхаю. – Ха-ха-ха, що тобі з тієї роботи: сама худа – тільки крила та голова… – розсміялася ледарка. – Правду кажеш: ми, бджоли, таки худі. – А чому? І мед маєте, і віск… – Бо збираємо не тільки собі, а й діткам. І господарю також, адже помешкання нам збудував і доглядає. – Зачекай-зачекай… Щось не зовсім тебе розумію: як це можна збирати медок для інших?! Ми, мушки-цокотушки, так не робимо. Завжди прилітаємо на все готовеньке. – Ох, ніколи теревенити, час даремно витрачаючи, – замахала крильцями бджілка. – Додому треба поспішати та діточок медовою кашкою годувати. – А де ти її візьмеш? – На собі несу. – У чому? – У вузлику за пазухою. Загула бджілка та й полетіла.